усі його добра і достатки. Він не говорив нікому про ті свої побоювання, але того дня не важився видати ані цента на вина, матерії і ласощі, потрібні для сімейного празника. Позичені у жида гроші пекли його, видавались неначе коротенькою проволокою, якою продовжено реченець виконання смертного присуду. З грішми в портфелі він вернув додому, сам мов отроєний, і, не говорячи нічого, віддав гроші жінці, нехай сама робить із ними, що знає.
Пані маршалкова не дуже допитувалася про психічний стан свойого мужа: се була дама практична, не заражена ніяким чутливим романтизмом. Одержавши гроші, вона енергічно занялася приготованнями до своїх іменин і лишила пана маршалка жертвою його гризоти та тривоги.
Бувши в місті на засіданню ради повітової, він здибав Шварца, що, знаючи про приготовання до фамілійного празника, предложив вельможному панству свої услуги при всяких покупках і інших справах. Пан маршалок приняв його предложення з байдужним, сквашеним видом, немов сей празник був для нього гірким, як хрін.
— Пан маршалок мають якусь гризоту? — закинув налазливий бувший канцеліст.
— Навіть велику, — зітхнув пан маршалок і звірився Шварцові зі своїм клопотом.
— О, коли лиш стілько, — скрикнув сей, — то можу зараз служити пану маршалкові своєю інформацією. Панські векслі находяться в руках Вагмана.
— Вагмана! Тої п'явки! — скрикнув маршалок. — А відки ж ви се знаєте?
— О, я віддавна маю його на оці. Сей чоловік — причина мойого нещастя, а я не привик дарувати своєї кривди. З одним львівським жидом він трактував про перепродання всього панського довгу, а сей знов обернувся до мене за деякими інформаціями. Відти я й довідався про те, що той вовк наострив свої зуби на пана маршалка. О, від нього можна надіятися всього найгіршого.
Пан маршалок знав се й сам і без Шварцового впевнювання, але не знав найважнішого: як захоронити себе від зубів сього вовка. Тож, відіславши Шварца з його услугами до пані маршалкової, якій просив не говорити нічого про сі прикрі довгові справи, сам він, ходячи по гарній маршалківській залі
