Вони були на вулиці перед реставрацією, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.
— Ви куди тепер? — спитав Євгеній.
— О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярії ще маю пару мінут вільного часу.
— Я не хотів би забирати вам час.
— Але ж прошу! Що мені з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярія не втече.
— Значить, і ви кавалер, коли вас не тягне додому? — з усміхом промовив Євгеній.
— О, не вгадали! — мовив Стальський. — Я жонатий, уже десять літ. Але моя жінка — ге-ге-ге — уцивілізована настілько, що не скаже мені нічого.
— Нічого не скаже? Коли ви не прийшли на обід?
— Так, пане, не скаже нічого.
— То, певно, її тут нема, виїхала десь на село?
— Ні, пане, сидить дома.
— Ну, то, може, німа, — вибачайте, що так скажу.
— Ні, не німа.
— Ну, в такім разі се якась ідеальна жінка. Перший раз чую про жінку, котра може нічого не сказати мужеві, коли не прийде впору на обід.
— Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати — від цивілізації… від тресури. Котрий мужчина не вміє поводитися з жінками, той ліпше зробить, коли не буде женитися. А вміючи, можна все зробити.
І знов Євгенію, не знати чому і відки, причувся розпучливий м'явкіт катованого кота. Він здригнувся, попрощався зі Стальським і пішов до свойого готелю.
Другого дня була неділя. В суді не було ніякого діла, тож др. Рафалович спав троха довше, спочиваючи по труді. Була вже восьма. Звішені стори готелевого вікна пропускали лагідне, червонясте світло. Євгеній тілько що прокинувся, простягнувся, позіхнув і смакував розкіш безжурного спокою. Попід його вікнами туркотіли вози, здалека чути було гомін народу, гук дзвонів, свист і гуркіт раннього залізничого поїзду, що саме о тій годині виходив до Львова. Але все се не
