щоб відвела його від раз повзятого наміру. Але як собі знає. Локалю у Парнаса не буде мати, а коли нині не донесе про інший локаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами.
Серед таких енергічних міркувань застав пана старосту бурмістр.
— А, добрий день, пане Рессельберг! Що там чувати?
— Дякую пану старості. Все добре.
— Що вас приводить до мене, пане Рессельберг?
— Маленька просьба. А властиво аж дві.
— Ого! — сміючись, крикнув староста. — Що ж там такого?
— Та одна від того бідного Парнаса.
— Від Мотя?
— Так.
— Ну, чого ж йому треба?
— Прибіг учора до мене — знають пан староста — мало не плаче. «Пане бурмістру, — каже, — порятуйте! Трафився мені добрий гешефт. У моїм заїзді мало відбутися зібрання хлопів — адвокат Рафалович платив за локаль, а, крім того, я числив на дохід». Знають пан староста, на такім зібранню балакають богато, а від балакання горло засихає — га, га, га! — а засохле горло треба промочувати. А у Мотя є кілька бочок пива, що воно — признався мені одверто — трошки прикисло. То звичайним гостям годі його давати, але при сій нагоді то було би пішло. Ну, от він і плаче. Такий гарний гешефт, золотий гешефт, і пан староста не позволяють йому відступити локалю.
— І не позволю! Не можу ж я задля Мотевого скислого пива позволити, щоб мені під носом бунтували повіт.
— Рація! Цілковита рація! Нехай ідуть на передмістя бунтувати. Що має жид при тім заробляти?
— На передмістя?
— Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу у якогось передміщанина. Там, надіюсь, зібрання буде менше небезпечне, а Мотьо може своє пиво вилляти зараз до потока…
— Я нічого про жадне зібрання на передмістю не знаю і на жадне таке зібрання не позволю! — мовив староста.
— Дарують пан староста, але я хотів би висловити просьбу — не свою, а Мотеву, з якою я прийшов сюди.
— Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже…
— Перепрошаю пана старосту. Я нічого не міг чути, бо
