Регіна сіла на кріслі праворуч бюрка, але не роздягалася ані з шуби, ані з калошів. Євгеній сів на своїм звичайнім місці і спокійно, з відтінком тихої меланхолії, глядів у її лице.
— Чим можу служити пані? — запитав він по хвилевій мовчанці, бачучи, що Регіна сильно вперла свої очі в нього і немов силкується прочитати щось у його очах, лиці і всій подобі, але сама не говорить нічого.
— Служити? Мені служити? — повторила вона мов сама не своя. — Що я вам скажу? Тут треба би богато говорити…
— Але в такім разі чому ж пані не ласкаві скинути футро й калоші? Тут у мене тепло, можуть пані набратися катару. Прошу, прошу, я пані допоможу.
Регіна роздяглася з верхньої одежі при Євгенієвій помочі, а потім сіла знов на кріслі і мовчки дивилася на нього. Її лице було бліде, тілько очі горіли дивним огнем, а її тонкі губи рушалися, мов говорили щось, але без голосу.
— Прошу… коли пан мають що робити… я не перешкоджаю… я посиджу ось так хвилину… нехай пан так уважають, як би мене тут зовсім не було, — мовила вона ледво чутним голосом, уриваним з внутрішнього зворушення.
— Але ж, пані… Регіно! — скрикнув Євгеній. — Що се з вами? Ви бліді… дрожите… ваші руки холодні…
І він узяв її руки в свої долоні і глядів їй просто в очі.
— Нічого, нічого… мені добре, — шептала Регіна, і з її очей закапали сльози.
— Ви плачете! З вами щось сталося!.. Ваш прихід у таку пізню годину… Боже мій, мав же би ваш муж…
— Пст! Не згадуйте мені про нього! Пощо? Нічого надзвичайного не сталося!
— Але що ж вас вигнало з дому? Для чого ви…
— Ніщо мене не вигнало. Я сама… я так собі вийшла прогулятися… бачу, що у вас світиться…
— Ах, пані! Не говоріть так! Ваші сльози, вся ваша постава говорить щось зовсім інше. Я не хочу втискатися в ваші семейні відносини, не маю права жадати, щоб ви довірилися мені… Та все-таки… коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочі, то прошу сказати, чим можу бути вам помічним? Чей же не сумніваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тілько зможу.
