твердо і рішучо на Євгенія.
— Даруйте, пане, — мовила. — Я дурна. Се я останок своїх молодих дурощів утопила в тих сльозах. Сталося, і годі про се. А коли се сталося, то властиво… властиво я не маю вам що більше сказати.
— Говорите, пані, загадками, яких я не вмію відгадати, — мовив Євгеній. — І робите мені велику прикрість тим браком довір'я.
— Браком довір'я? Я до вас?.. Ну, коли вже на довір'я зводите річ, то нехай! Скажу вам по правді, що мене привело до вас. Тепер я знаю, що се була ілюзія, що, позбуваючись її, я позбуваюсь… ну, та що там! Пропало. Так знайте, я йшла до вас, щоб не вертати більше до свойого мужа, щоб вирватися з того пекла, яким було для мене дотеперішнє життя, щоб віддатися вам, бути вашою наймичкою, невольницею, чим хочете — тілько щоб не вертати назад там… до того…
— Пані! — скрикнув Євгеній, вперши в неї зачудувані очі.
— Не дивуйтеся і не лякайтеся! Тепер я знаю, що се була дурниця, моя глупа ілюзія. Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум'я, при якому я хотіла огріти своє серце.
— Пані, — хотів було щось сказати Євгеній, але вона перебила йому.
— Ні, ні, не говоріть! Не заперечуйте, бо се була би неправда. Мені не хотілось би, щоб ви в моїх очах накинули на себе тінь нещирости. І не звиняйтеся, бо нема за що. Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини. Та й за що вам любити мене? Чим я була для вас досі? Що дала вам, крім того, що ви самі зробили з мене в своїх мріях? Ні, не говорімо про любов. Не говорімо про мене!
— Ні, пані, — мовив Євгеній. — І я не буду говорити про любов. І я сам бачу, що пора наших любощів минула і ніяка сила не верне її. Але про вас конче мусимо поговорити. Я дуже добре розумію, що вам годі жити так дальше.
— Е, що там! — мовила Регіна і махнула рукою.
— Що вам годі навіть вертати до мужевого дому. Зрештою, не знаю, як ви розійшлися…
— Кажу вам, що між нами не було нічого надзвичайного.
