— Е, що там! Моя найтяжча хвиля вже минула! — мовила Регіна і з поспіхом почала вдягати на себе шубу. — Ніякої піддержки мені непотрібно, а ви повинні приняти те, що я даю вам. Тим більше, що…
В тій хвилі на сходах загуркотіли важкі кроки кількох людей. Якась рука брязнула клямкою від дверей Євгенієвого покою, а переконавшися, що вони замкнені, застукала сильно до дверей.
Євгеній схопився і поступив крок наперед, потім, обертаючися до Регіни, вказав їй очима бокові двері, що вели до його спальні і були до половини відхилені. Вона нечутними кроками вийшла і замкнула двері спальні за собою.
Стук повторився. На коридорику перед дверима чути було гомін і сміхи.
— Хто там? — запитав Євгеній.
— Прошу відчинити! — озвався якийсь грубий голос.
— Хто просить?
— Прошу відчинити! В імені закона! — мовив той сам голос, і рівночасно повторилося стукання до дверей з більшою силою.
— Овва! В імені закона! — іронічно скрикнув Євгеній і для обезпеки вложив у кишеню набитий револьвер, що лежав у шуфляді його бюрка. — Прошу сказати, хто там добивається, інакше не відчиню.
— Та відчиніть-бо, пане, до сто чортів! Я домагаюся, я, Стальський! — заревів за дверима п'яний голос, і рівночасно почалось до дверей скажене стукання кулаками і ногами.
Сього понеділка від самого рана Баран був дуже неспокійний. Від часу новорічної авантюри він жив, мов у полусні. Вдень він ходив і нипав по подвір'ю, робив дещо, різав і колов дрова, носив воду до прачкарні, що була в сутеренах, або бігав за справунками, які давали йому партії. Він робив усе те досить добре, але не говорив майже нічого, а властиво раз у раз воркотів собі щось під носом. Уночі, забившися в свою комірку, він говорив сам до себе голосно, говорив зовсім без зв'язку про тисячні речі, що, мов різнобарвні черепки в калейдоскопі, пересувалися по його голові, в'яжучися в тисячні зовсім несподівані фігури і зв'язки. Зальотна прачка, і краса киця
