— Пан Стальський тут? — запитав він шинкаря.
— Нема. Ось перед хвилею вийшов з панами.
— Ну, та й поквапився. А я за ними шукаю.
— Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.
В тій хвилі, озирнувшися, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього і, потермосивши його за плече, крикнув:
— Гей, Баране! Вставай!
— Га! — крикнув крізь сон Баран і почав протирати очі.
— Ти тут спиш? Хіба тут тобі місце спати? Вставай, додому!
— А хіба що? — спросоння запитав Баран.
— Пора тарабанити по місті. Ти забув? — жартував Шварц.
— Тарабанити? Ага-га! А я й забув. Добре, добре.
І, чухаючися в потилицю, він рушив із шинку. Шварц зареготався.
— Ще справді готов послухати та тарабанити! — промовив весело, обертаючись до шинкаря. — А в такім разі ще пан комісар мене засудить на кару, що я намовив його.
— Га, га, га, — сміявся шинкар. — А я посвідчу, що так і справді було.
Шварц, і собі ж засміявшися і побажавши шинкареві доброї ночі, вийшов на вулицю.
Шнадельський стояв на вулиці і голосно дзвонив зубами.
— Що, тобі ще не ліпше? — шептав до нього Шварц.
— Ні. Все нутро мов кипить. А що, нема їх?
— Нема. Пішли всі до Стальського. Ходім і ми!
— Не можу! Ні за що не можу.
— Ну, то ходім де до іншого шинку. Візьмемо сепаратку. Вип'єш, розігрієшся. Або ляжеш троха.
— Ні, не ляжу. Страшно мені.
— Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своїми нервами. Справа пішла чудесно.
— Ти… ти ошукав мене, — мовив несміло Шнадельський. — Я думав, що се буде так… заберемо… Ну, закнеблюємо… але сього… сього я не надіявся.
— Дурниця! Що там думати про се! Ходім! Передихаєш, а потім я би радив конче ще зайти до Стальського.
