— Може, хто?
— Може, Рафалович.
— Рафалович?
— Так. Щоб пімститися за зроблений йому скандал.
— А в такім разі де ж вона?
— Поглянемо.
І Шварц заглянув до Регіниної спальні.
— Нема її. Може, втекла і не вернула. Може, в змові з Рафаловичем…
— Що ж нам робити? Розбудити служницю, сусід? Наробити гвалту?
— А пощо? — запитав Шварц. — Що нас се обходить? Який інтерес маємо розголошувати се?
— Або я знаю!..
— Я думаю навпаки: чим пізніше завтра викриється се вбійство, тим ліпше. Лишімо се служниці. Навіть ще більше — погасімо лампи і замкнімо покій від вулиці.
— Чи ти вдурів? А як нас застануть? Ще на нас кинуть підозріння.
— Хто нас застане? Служниця мусить твердо спати, коли не збудилася в часі бійки. А з вулиці не прийде ніхто. Виходь! Я зараз усе зроблю.
І Шнадельський тихенько вийшов із покою. Шварц загасив лампу в Регіниній спальні, а потім, наблизившися до трупа Стальського, зирнув довкола.
— О, тут і капітали розсипані! — шепнув він, побачивши на столі Регінині цінні папери та біжутерії. — На дорогу се може здатися!
І він швидко зібрав усе і заховав до кишені, потім загасив лампу і напомацки вийшов із покою. Ключ був у дверях таки знадвору. Замкнувши покій, Шварц витягнув ключ і кинув його геть у глибокий сніг. Потім, засунувши шапку на очі і закотивши ковнір на голову, пішов доганяти Шнадельського.
Тимчасом Регіна йшла за Бараном чимраз далі й далі. Її приваблювало торохтіння дерев'яного тарабана, що, мов невідомий, а могутній поклик, тягло її далі і далі в пітьму, бурю і снігову куряву. Вона говорила щось сама до себе, але буря виривала їй слова з уст і розкидала геть у простори. Вона йшла, не озираючись, не дивлячись, куди веде дорога. Міські доми скінчилися давно; довкола вулиці по обох боках
