достойники, на різні боки зіскакуючи з фіакра.
— Жид повісився, — відповіла якась перекупка.
— Що за жид?
— Властитель камениці.
— Вагман.
Бурмістр одним скоком був коло Шнадельського! Сей з якимсь горячковим запалом говорив — швидко, уриваними фразами, обертаючись на різні боки:
— Але ж нема півгодини… Притисло мене, конче потрібно було грошей. Приходжу, сінешні двері отворені, а від покою замкнені… Жінка десь виїхала і досі не вернула. Служниці також нема… Крізь дірку від ключа бачу: стоїть насупроти під стіною. Кличу, стукаю — не рушається. Поліція мусила посилати по слюсаря, бо двері замкнено знутра, ще й ключ витягнено. Розуміється, що сам!
Староста вже був усередині, де урядувала поліція, і по кількох мінутах, вислухавши реляції ревізора і не приписуючи справі ніякого більшого значіння, побіг до президента суду, щоб порозумітися в справі арештованого Рафаловича.
В президентовім передпокою він застав Шварца. Сей оповів йому, що прийшов сюди з паном маршалком, який власне є у президента, що пан президент післав власне за слідчим суддею і що він, Шварц, може служити щодо сеї справи деякими поясненнями. Потім староста ввійшов до президіального бюра.
— А, ось і пан староста! — скрикнув весело пан маршалок. — Ну, що ж чувати?
— Якийсь феральний день сьогодні, пане маршалку! — мовив староста. — Власне довідуюся, що наш любенький Вагман повісився.
— Що? Вагман?
— Повісився?
— Так, повісився. В своїм покою. Коло своєї каси, яку лишив отвореною.
— Але, може, то знов яке вбійство? — запитав президент.
— Ледви. Ані слідів мордовання, ані слідів рабунку не знати. Зрештою тіло взяли до обдукції, а поліція веде слідство на місці. Але, повторяю, убійство дуже сумнівне. Двері покою замкнені були зсередини, і ключ лежав насеред покою.
— Насеред покою? Чому не в дірці? — завважив президент.
