— Але ж, пане, се не моя річ! — скрикнув староста.
— Розумію. Се буде трошка некорект. Але власне лиш остілько, оскілько некорект було поступування пана старости при моїм арештованню. Надіюсь, що гуманність пана старости виявить себе тут вповні. Інакше мусив би я вжити інших, правних способів. Ось тут маю честь вручити пану старості донесення про віче, яке скликаю на слідуючий торговий день до Вигоди. Надіюсь, що перешкод сим разом не буде ніяких.
Євгеній чемно вклонився і вийшов. А пан староста довго потім ходив по своїй канцелярії, тер рукою чоло, фукав і плював, розкладав руками і воркотав щось сам до себе, вкінці з резигнацією кинувся на свій урядовий фотель і зітхнув важко:
— Чорт його візьми! Чи сяк зроблю, чи так, а орден пропав напевно!
