— Ну, що, не хочете робити, як вам раджу? — мовив Вагман, складаючи векслі.
— Попробую. Не смію відкинути вашої ради, бо се не мій інтерес, а моїх клієнтів. Тілько не розумію, який інтерес ви маєте в тім.
— Інтерес? Чи я мушу мати інтерес?
— Ну, купець… як ви кажете, лихвар…
— Я вже сказав вам, для кого я лихвар.
— А хлопам хотіли б помагати?
— Хотів би? Мм… Що я вам буду говорити так або ні? Маєте право не вірити мені. А от ви при нагоді спитайте про мене отця Зварича — знаєте отця Зварича, тут, із Бабковець.
— Знаю.
— Ну, так спитайте його про Вагмана, а я більше не скажу нічого.
— Добре. А тимчасом я завізву селян із маєтку пана Брикальського і пораджу їм братися до куповання села.
— Але про мене не згадуйте нічого, прошу вас! Скажіть, що можете їм допомогти, як пристануть.
— А як не пристануть?
— То я радив би вам самим купити той маєток.
— Мені? На які гроші? І пощо?
— Пане, — мовив Вагман, прихиляючи уста до його уха, — скажу вам секрет: у тім маєтку є триста моргів мішаного ліса зі старими гарними дубами. Один знайомий пише мені з Гамбурга, що там швидко будуть потребувати 500 000 дубів на кораблі. Агенти поїдуть по всіх краях, будуть добре платити. Розумієте ви, що се значить? Купите сьогодні, переждете рік і продаєте самі дуби, — а я знаю ті дуби! Поїдьте колись, ніби ненароком, огляньте й самі, зайдіть до лісничого, спитайте, кілько там тих дубів. Я певний, що буде з 10 тисяч таких, що придадуться на кораблі. І нехай вам за дуба loco[1] дадуть лиш 10 ринських, то маєте чистих 100 тисяч. Се значить, що весь маєток дістався вам за 20 тисяч, а коли хочете, то можете все поле, фільварки, стирти, сінокоси подарувати хлопам і нічого не стратите.
— Ну, пане Вагман, се все фантазії.
- ↑ [На місці].
