Хвилева мовчанка.
— Пані гніваєтеся на мене? — тремтючим голосом запитав Євгеній.
— Я? На вас? По чім судите?
— Може, помиляюся, але мені здається, що пані весь час уникаєте мене. Разом учимося, а отсе вже кілько день ми не бачилися.
— Вам хіба цікаво бачити мене? — з легким усміхом мовила Регіна.
Євгеній чув, що блідне, що уста його тремтять.
— Як… пані… можуть так… питати?
Мовчанка. Євгеній робить страшенні зусилля, щоб опанувати своє зворушення. Він чує, що сей момент мусить рішити його будущину, що, що тепер утратить, того не спіймає до смерті.
— Я чуюся винуватим супроти пані.
— Ви проти мене?
— Так, пані. Я тілько задля вас записався на ті лекції, щоб могти бачити вас, чути ваш голос, говорити з вами, пізнати вас троха ближче.
— Не розумію, пощо вам се може придатися, — мовила Регіна.
— Я й сам не розумію, — відповів троха сміліше Євгеній. — Та я й не застановляюся над тим. Що мені будуще? Що мені минуле? Я знаю тілько теперішнє, знаю тілько, що бачу вас, чую ваш голос.
— Я не співачка, — з насміхом відповіла Регіна, — нема над чим так дуже уноситися.
— Ах, пані! Всі співачки світа для мене не варті того, що одно слово з ваших уст.
— Ви, як бачу, поет?
— Ні, пані, я юрист.
— То, може, не випадає юристові говорити так поетично?
— Але й юрист має серце, а серце в певних хвилинах не дбає про параграфи і знаходить свою властиву мову.
В часі тої розмови Євгеній ішов, похиливши лице і вдивляючися в тротуар. На лице дівчини, що йшла обік нього, не був би глянув ні за які скарби в світі. Він не знав, яке вражіння зробили на неї його слова, і боявся навіть думати про се. Він дивувався своїй смілості, що міг так говорити
