— В лютім сідаю до ригорозів, — мовив Євгеній.
— Думаю, що вже тепер можна гратулювати вам, — мовила Регіна.
— Ну, се ще не таке певне. Кождий екзамен — то свойого рода лотерія: або виграю, або програю.
— Ну, але я певна, що ви виграєте, — мовила вона всміхаючись.
— Ваша певність — се комплімент для мене. Я рад би заслужити на нього.
— Завідоміть мене про результат вашого екзамену. Мені цікаво буде знати се.
І вона з кишені свойого пальта виняла маленьку візитову карточку, де під друкованою назвою була рукою дописана її адреса, і подала йому.
— Ну, а під час карнавалу побачимося? — питав Євгеній.
— Можливо. Я надіюсь бути на балу академіків.
Ішли ще хвилину, розмовляючи свобідно, навіть не прочуваючи, що се їх остатня розмова. Нараз Регіна затремтіла і поблідла.
— Що пані таке? Пані так поблідли! — мовив Євгеній, переляканий до глибини душі.
— Нічого, нічого! — мовила вона, ледво переводячи дух. Потім подала йому руку.
— Бувайте здорові! До побачення!
— Ні, я пані не покину так! Пані щось нездорові. Позвольте вашу руку. Я проведу вас. А може, взяти фіакра?
— Ні, ні, ні! Прошу вас, ідіть. Мені нічого. Я не можу…
— Але, пані… Ви тремтите, ви нездорові…
— Ні, пане! Се тілько так… хвилина. Прошу вас… пане Євгеній, лишіть мене! Я вам потім колись скажу.
— Ні, пані! Я не відступлю вас, поки не вспокоїте мене, що ви направду не хорі.
— Але ж ні, ні! Я здоровісінька.
— Ну, а чого ж ви так поблідли?
— Ах, нічого… Бачите, отсе моя цьоця в фіакрі поїхала і бачила мене з вами. Ну, але се нічого. Прощавайте!
Вони розсталися. Євгеній перший раз почув про ту цьоцю, і його щось мов шпигнуло в серце. Що се за цьоця, що сам вид її так змішав, стурбував, перелякав сю, здавалось, так спокійну і певну себе дівчину? Чи Регіна боїться її? Залежна
