Баран по хвилі спустив очі і занявся своїм ділом, не мовлячи нічого — і Євгеній пішов своєю дорогою.
Вечором тої самої неділі Євгеній сидів у своїм покою, занятий вироблюванням якогось рекурсу, коли нараз застукано до дверей, і ввійшов Стальський. Після тої пам'ятної стрічі, коли Стальський ночував у нього, Євгеній рідко здибався з ним, не заходив у розмову і оказувався супроти нього холодним і байдужним. Він почув, що його стара антипатія до сього чоловіка збільшилася, і не завдавав собі праці скривати се. Але Стальський, мов і не завважував нічого, кланявся Євгенію низенько, стрічав і прощав його облесливим усміхом і навіть — що всім було дивно — позаочі відзивався про нього з великими похвалами. А се була майже нечувана річ, аби Стальський похвалив кого позаочі.
— Добрий вечір пану меценасові! — мовив він, втикаючи насамперед свою голову до покою. — Можна ввійти?
— Прошу! Добрий вечір! — мовив Євгеній не дуже-то приязно, не встаючи з місця.
— Дуже перепрошаю, що перериваю пану меценасові роботу. Надіюсь, вона не дуже приємна?
Євгеній усміхнувся.
— Е, якби-то ми лиш приємної роботи шукали, то різні меценаси і офіціали могли б і з голоду померти.
— Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собі закидів, що перерву на хвильку.
— Е, се інша річ, — мовив Євгеній. — Робота досить пильна, треба зробити її.
— Надіюсь, що не конче сьогодні.
— Ну, я з таких, що завсіди волію сьогодні, ніж завтра. Але прошу сідати. Що вас приводить до мене в таку пізню годину, пане Стальський?
— Пізню? — аж скрикнув Стальський. — Що пан меценас мовлять! Ще ледво осьма. А я до пана меценаса справді з одною маленькою просьбою.
— Прошу, чим можу служити?
— Не знаю, як і казати. Може, се буде занадто велика претенсія з мого боку…