любого мені, перед яким не маю секрету і не потребую ні з чим ховатися», — вас. Щоб ви, так сказати, були за свідка.
— Але ж, пане любий… — мовив Євгеній, та Стальський не дав йому докінчити.
— Прошу, пане меценас, не відмовте мені сього. Дуже вас прошу. Знаєте, від сього залежить спокій і щастя двоїх людей. А при тім позволю собі пригадати вам, що ви таки винні ще мені візит. Прошу не сперечатися, не вступлюся відси, поки не пристанете.
— Га, коли така ваша воля, то нехай і так, хоча, признаюся, як кавалер, я не чую себе покликаним до інтервенції в таких делікатних подружніх ділах.
— Але ж то не буде ніяка інтервенція. Звичайний візит. Ви вдаєте, що не знаєте нічогісінько, а ми обоє балакаємо собі, забавляємо гостя, — і при тій нагоді наші диференції вирівнюються. Тихо, мирно, незамітно.
— Дай Боже! Ну, а коли ж би ви думали се зробити?
— Сьогодні. Зараз. Усе вже готове. Що треба — накуплено, фіакер чекає на вулиці. Прошу перебратися — і їдемо!
— Га, коли так, то служу.
Євгеній перебрався в візитовий стрій, вони оба зі Стальським сіли на фіакра і поїхали. Їхали досить довго, бо Стальський жив на одній із найдовших вулиць, досить далеко на передмістю. Коли доїхали, Стальський задзвонив у хвіртці. Вийшла служниця. Він велів їй забрати з фіакра пакунки, а сам з Євгенієм пішов на ганок. У покою, що виходив до ганку, крізь скляні двері видно було світло. Се був салон. Так само світилося в однім боковім покою направо. Стальський видобув ключ, відімкнув двері, і вони ввійшли. Стук їх кроків і гомін розмови залунав у тихім домі.
По хвилі вітворилися бокові двері, і в них появилася висока постать у чорній сукні.
— Се моя жінка. Пан доктор Євгеній Рафалович.
Євгеній зирнув і остовпів. Се була Регіна.
Крізь спущену стору невеличкої спальні продирається вже червоняве поранкове світло, а Євгеній спить іще. Його лице тоне в півсумерку. Десь-колись він порушиться, мов відганяючи