— Тату, це загибіль наша! Як не стане хлопів, то хто буде годувати бояр?
— Не бійся, не вродилась іще та буря, що здужала б до кореня знищити те підле насіння!
— Алеж, таточку, монголи не щадять ні хати, ні двора, ні князівської палати! Сам же ти не раз оповідав, як вони подушили князів під дошками.
— І це добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не задушили ніякого. Ще раз кажу тобі: це наші союзники!
— Алеж, таточку, ти хотів би входити в союз із тими дикунами, обагреними кров'ю нашого народу?
— Що мене це обходить, хто вони і які вони? Крім них, ми не маємо виходу. А нехай вони собі будуть і самі злі духи, щоб тільки помогли мені!
Мирослава, вся бліда, тривожними очима дивилася на свого батька. Кривавий відблиск огнів, що освічував околицю, робив його лице страшним і диким і меркотів на його шоломі, немов обвивав те лице кривавим вінцем. Вони обоє позлізали з коней і, стоячи на гострім гребені гори, дивилися одно на одно.
— Який ти страшний, таточку, — прошептала Мирослава. — Я не пізнаю тебе!
— Говори сміло, говори, донечко! — сказав з якимсь диким насміхом батько. — Я знаю, що ти хотіла сказати! Ти хотіла сказати: я не можу дальше йти з тобою, я покину тебе, зрадника вітчини, а вернуся до свого милого, до свого вірного Беркута! Скажи, скажи це одверто, і покинь мене. Я піду, куди веде мене доля, і буду до кінця життя свого дбати про твоє добро!
