— Хто їде? — закричали різними голосами, то по-нашому, то по-свому.
— Поклонник великого джінґісхана! — сказав по-монгольськи Тугар Вовк. Монголи стали, витріщивши очі на нього.
— Ти відки, що за один, за чим приходиш? — спитав один, очевидно начальник сторожі.
— Не твоє діло, — відповів гостро, на монгольській мові боярин. — Хто веде вашу силу?
— Внуки великого джінґісхана: Пета бегадир і Бурунда бегадир.
— Іди ж і скажи їм, що „Калка ріка по болоті тече і в Дін упадає“. А ми на твій поворот пождемо коло огнища.
З рабським ушанованням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим, що говорив їх мовою та й ще таким певним тоном, до якого вони привикли від своїх ханів та бегадирів. В одній хвилі начальник варти здав своє місце на другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, якої, може, чверть милі віддаленого від вартового огнища.
Тугар Вовк і Мирослава позлазили з коней, яких дехто з вартових зараз узяли, обчистили, напоїли й прип'яли на мужицькій, житом засіяній ниві. Приїзжі гості приступили до огнища, гріючи над ним руки, в які щипав їх весняний нічний холод. Мирослава тремтіла цілим тілом, мов у лихорадці, вона була бліда і не сміла піднести очей на батька. Аж тепер, почувши з батькових уст монгольську мову і побачивши, з якою пошаною монголи сповняли його волю, вона догадалася, що батько її не від нині знається з тими страшними нищителями рідної землі і що правдивою мусить бути та вість, яка глухо шепталась при дворі князя Данила, немов то Тугар Вовк у битві над
