батько недавно ще запевнював її, що все робить для її щастя!
Але й боярин сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно, якісь важкі думи. Не знати, про що думав він, але його очі дивились, не змигаючи, в полум'я огнища, слідили уважно за тим, як догоряли червоні, мов розжарене залізо, поліна, як тріскали в огні, злизувані полум'ям. Чи це було спокійне думання чоловіка, що дійшов до своєї мети, чи, може, яке тривожне прочуття будучини холодною рукою вхопило його за серце і печать мовчання положило на його устах? Тільки ж і він, старий, розважний чоловік, уникав погляду Мирослави, лише дивився і дивився в гнище, на миготячі іскри та попеліючі поліна.
— Доню! — сказав він вкінці стиха, не підводячи на неї очей.
— Чому ти вчора не вбив мене, тату? — прошептала Мирослава, на силу здержуючи сльози в очах. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина льодовим холодом. Він не знайшов на те питання відповіді і мовчав і вдивлювався в огнище, поки не прибіг вартівник із табору.
— Внуки великого джінґісхана шлють свій привіт новому другові і просять його до свого шатра на воєнну раду.
— Ходімо! — сказав коротко боярин і піднявся з місця. Мирослава встала також, але ноги її відмовляли послуху. Та не час було тепер вертатися. В одній хвилі монголи привели їх коней, висадили Мирославу і, оточивши їх обох, повели до табору. Монгольський табір був розложений у величезнім чотирьохкутнику і обкопаний глибоким ровом. В кожнім боці чотирьохкутника було по дванадцять входів, оточених оружною вартою. Хоч неприятель
