Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/120

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

чи ні? О, як радо була б вона пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було. Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав:

— Доню, ще раз кажу тобі і заклинаю тебе: лишись у таборі, поки я не вернусь, а тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай.

Він вийшов, і заслона з войлока, що служила замість дверей, неспокійно захиталася за ним. З заламаними руками, образ найтяжчого горя і найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра, німа, перехилена наперед, з відкритими устами, ухом ловлячи останній стук кінських копит, що глухли й німіли по мірі того, як віддалявся на полуднє відділ монголів, ведений її батьком на загибіль Тухольщини.

V.

З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Від малку виріс він у глибокім почуванню своєї єдности з громадою і святости громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не в пору для його серця на нього впав почесний вибір громади — прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині, — і тепер він не смів відмовитись від того поручення, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусіти стрітитися з Мирославою, з її батьком, як з ворогами, що буде, може, мусіти боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився