— Так, ваш боярин, монгольський слуга, зрадник своєї батьківщини! Невже ж ви й тепер іще схочете додержувати йому вірности?
— Ні, ні! — скрикнули дружинники однодушно. — Смерть зрадникові! Розіб'єм вражу ватагу або самі погинемо в обороні свого краю.
Урадуваний тою заявою, сказав Максим:
— Простіть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змові зі своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держімося разом, близько стін, так, щоби не могли нас оточити, і стараймося завдавати їм якнайбільше страти. Монголи, як я чув, не добре вміють вести облогу, а ще в такій невеличкій силі. Чей[1] нам удасться відбити їх напад.
Бідний Максим! Він старався в інших вмовити надію, яка в нього самого почала щезати від першої хвилі, коли тільки побачив монголів, а то тим більше тепер, коли переважна їх сила вповні розвернулася перед очима обляжених. Але, все таки його слова мали велику вагу в його товаришів, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомність духа й оглядність в часі найбільшої небезпеки. Сліпо полягаючи[2] на його словах і розказах, кожний дбав лише про те, щоб пильнувати свого місця до крайньої можности, знаючи добре, що й сусіднє місце буде так само пильноване.
Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський і кам'яні стріли на своїх луках держали вже намірені
