Дела давно минувших дней.
Преданья старины глубокой…
А. С. ПУШКИН.
Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий і Опір однаково миють її рінисті, зелені узбережжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами, і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел-беркут, як і перед давніми віками. Але все інше якже змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже ввесь її простір, окрім високих полонин, сходили в долину аж над самі ріки, — тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а між ними де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший ялівець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині, або рику дикого тура чи оленя в гущавинах, — тепер на полонині гейкають воларі[1], а в ярах і дебрах галюкають рубачі, трачі й ґонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір, — столітні ялиці
- ↑ Волар — пастух рогатого скоту.
