брязку топорів та кіс, серед напівтривожного напіввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба, навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів.
— Що діяти? Що починати? Як боронитися? — гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до останньої краплі крови. Особливо молодь наставала на те.
— Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! — кричали вони. — Тільки по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!
— В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! — радили старші.
Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут.
— Хоч то воєнне діло не моє діло, і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук, але все таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів, особливо зваживши, що це нам не так то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до помсти. Чи помстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб'ємо їх від свого села? Ні, а тільки, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх, це повинна бути наша мета!
Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і молодь, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати.
