при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, ввесь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. „Тут, казав Максим, переможете, або ніде інде!“ Так радив Максим.
Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.
— Доню моя! — сказав він, — тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Це правдиві слова мого сина, з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо послало мені замість нього таку доньку!
Голосно ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.
— Ні, батьку, не говори так, — сказала вона. — Син твій не буде страчений, він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли Бог поможе нам розбити її, то чей ми й його звільнимо.
В тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: „ монголи!“ — і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченій силі показалися в долині над Опором. Тут приходилось рішатися живо, що діяти, як боронитися. Захар Беркут ще раз обстав за тим, щоби впустити монголів у тухольську кітловину і тут, обскочивши їх, вірізати або виморити всіх до ноги.
Тепер уже не піднімалися голоси, противні тій раді, і швидко громада рішилася. Всі кинулися до своїх хат, щоби хоронити своє добро
