лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури. А в селі так тихо, так мертво! А на небі так ясно, так погідно! Але ні. Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею. Це віщуни і невідступні товариші орди, гайворони та круки тягнуть незліченими стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б'ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в ріжні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гістьми, а гамір їх клекотів, мов кип'яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї кітловини, дивилися тухольці на погане птаство і в душі проклинали тих віщунів смерти й руїни.
Але живо вид змінився. Мов через прірву в тамі[1] валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари зі страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший їздець — Тугар Вовк.
Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало мов після чуми. Зі страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб за своїм звичаєм різати, грабувати, — але різати не було кого, хати були пусті. З лютим
- ↑ Тама — гребля.
