що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же він чув виразно, що щось, мов крига, тане в його серці; тепер, на згарищах вільної Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою влади, все таки не було ще на стільки глухе на голос сумління, щоб не признати цього. Все те передумав боярин сьогодня і вже зовсім іншими очима і з іншим серцем дививсь на сидячого в наметі, напівмертвого, нужденного Максима. Він приступив до нього, взяв його за руку і хотів підвести та посадити його на стільці.
— Максиме! — сказав він лагідно, — що це сталося з тобою?
— Пусти мене! — простогнав слабим голосом Максим, — дай мені вмерти в спокою!
— Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! Устань, сядь ось тут на лавці, покріпись, я маю з тобою поговорити де про що.
Хоча Максим на половину не розумів, а на половину не вірив словам і доброті боярина, то все ж таки ослаблення його, голод і втома надто голосно домагалися для його тіла покріплення, щоб він міг відкинути боярську гостинність. Кубок огнистого вина відразу освіжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м'яса втишив його голод. Поки він їв, боярин сидів проти нього, додаючи йому ласкавими словами відваги й охоти до життя.
— Дурний хлопче, — говорив він, — таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати.
