— Милий мій! — сказала Мирослава, — не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!
— На що мені надії? Надія не розіб'є тих ланцюгів.
— Але мій батько розіб'є.
— О, твій батько! Так, він говорить, що готов це зробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.
— Якої услуги?
— Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із цієї долини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.
Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив цей чим далі, тим більше перемінявся на радість.
— Тату, — сказала вона, — правда це?
— Правда! — сказав Тугар Вовк.
— І ти думаєш, що Максим знає таке слово?
— Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів це не могло статися.
Мирослава з усміхом, повним безмежної любови, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:
— Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?
— Ні ще, але це стояти[1] буде хвилю. Його намет поуз мого.
— То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі це слово.
- ↑ Стояти буде хвилю — тривати буде хвилю.