чи, може, і його серце більше потягало до тої віри в противовенстві до строгого візантійського християнства, досить, що з побуту[1] при старім монасі Захар виніс велику прихильність до старої віри і поклявся бути їй до смерти вірним. У своїй Тухлі знав він про „Ясну поляну“, на якій давно вже погас вічний огонь і не курився пахущий яловець, і котру корчинські священники окричали місцем заклятим і нечистим. Та хоч як опущена була Ясна поляна, то все таки досі ніхто не посмів діткнутися образу сонця, т. є золотої бляхи, котрою він був окований, і той золотий образ усе ще яснів серед стелі контини, дожидаючи проміння полудневого сонця, щоб у ньому розжеврітися тисячами искор. По добрій волі прийняв на себе Захар Беркут догляд старої святині; стежка, що виднілася поперек поляни до печери, протоптана була його ногами; кожної весни, протягом більше вже як п'ятдесятьох літ, Захар, виходячи за ліками, пробував самітно, в молитвах і думах, на Ясній поляні тиждень, і по кожнім такім пробутку вертав до села скріплений духом, з яснішими й чистішими мислями. Не раз тоді тухольці зі своєї долини бачили, як понад вершками смерек, що оточували Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого ялівцю, і говорили до себе: „Це старий старим богам молиться“. І говорили це без насміху, без ненависти, бо Захар, хоч і не навчав нікого старої віри, та зате тим пильніше навчав усіх шанувати чуже переконання й чужу віру.
Оттут то на Ясну поляну зійшлись цієї страшної ночі тухольські старці. Великий огонь
- ↑ Побут — перебування.
