— Іди ж і шукай виходу. Ось тобі поміч! Я сам іду з тобою.
Як повільно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав кожний куточок, кожний камінчик, немов стараючись прикликати собі в тямку положення місцевости, змінене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще далеко, то він кілька разів зупинявся, прилягав до землі, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потоку, відки мала прийти для нього поміч. Слимаковим ходом поступав відділ наперед, — уже Бурунда почав нетерпитися.
— Не гнівайся, великий бегадире, — сказав Максим. — Учорашня пожежа загладила всі сліди людського життя на тій долині. Годі мені відразу розпізнатися. От зараз і будемо на обійстю мого батька.
Цікавим оком зирнув Максим на потік. Господи, Тобі слава! Береги вже повнісінькі — ще хвиля, а вода розіллється по долині! Ба, понижче села, при тіснині, уже виднілися широкі річки і ставки, червоні, як кров, від червоности сходового сонця. Тепер, значиться, можна! Швидко попровадив Максим монголів на батьків огород, швидко винайшов місце, де земля глухо стугоніла, а Бурунда, дрижачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали. Аж тепер він глипнув кругом і побачив розлиту по рівнині воду.
— Га, а це що? — скрикнув він, знятий якоюсь невиясненою тривогою.
Тугар Вовк і собі ж затремтів. Тільки Максим стояв спокійний, безжурний.
— Нічого, бегадире! Цієї ночі впали дощі в горах, а по кожній зливі наш потік виливає. Але це нічого, сюди не доходить вода ніколи.
