Пані Олімпія дуже добре розуміла криваву наругу над собою в тих словах. Служниці, що мусіли день і ніч пильнувати графа й ночувати при нім, одна за одною приводили дітей, котрі й ховались при дворі, як байстрята. Графиня добре знала, чиї це діти, гляділа на них із ненавистю, та все таки не прогонювала їх зо двора, немов почувала якусь дивну пільгу глядіти день-у-день на ті докази невірности свого чоловіка, поштуркувати їх, обходитися з ними, графською кров'ю, як зі щенятами та сміттям, і знати, що й на будуче жде їх життя щенят та роля сміття в суспільності. Куди, куди поділася рожева, запахуща атмосфера невинности, серед якої жила вона при батькові!
Сонна змора, мов невмолимий кат, шарпає і рве її далі, ще глибше в безодню, в непролазну пітьму, і гниль, і чад.
— Милосердя! — просить вона. — Чи не досить мені цього пекла? Чи не досить я перетерпіла?
— Ні, — говорить твердий, невмолимий голос. — Ще у твоїм серці один закуток цілий, не переранений, чистий, не заплюгавлений! Покажи його сюди! Давай до моїх рук!
І знов нові картини. У хвилину, коли горе її доходило до краю, коли їй здавалося, що ось-ось одуріє, явилося щось, мов полегша, мов проблиск надії, мов ясна поляна серед темної пущі. Явився він, Нестор, про котрого вона не чувала й не цікавилася чути від часу, як бачила його в імпровізованій домашній школі у свойого батька, перед двадцятьма літами. Дивна іронія долі! Він явився їй таким, яким вона ніколи й не надіялася його побачити. Його поява і притягала, і відтручувала
