забиту голову, перервала поява досить оригінальної фігури. Це був мужик коло 35 літ, низького росту, худий та обшарпаний, з виразними слідами алкоголізму на набресклім лиці, в невеличких, неприродно блискучих очах, котрими він раз-у-раз неспокійно водив сюди й туди. Він був у сорочці брудній та дірявій, хоч сьогодні була неділя. Поверх сорочки мав такий же брудний лейбик[1], а на голові старий солом'яний капелюх із поламаними та пообторганими крисами. Босими ногами він ішов так тихо, як кіт, так що Гапка й не чула, коли він надійшов, і аж стрепенулася, коли його тінь раптом перед нею впала на землю.
— Агій! — скрикнула Гапка, раптом підводячи очі. — Чи це ти, проклятий Цвяше! Тьфу, пропадь до тристенного[2]! А ти по яку зламану голову сюди приходиш?
— Ого! По зламану голову? — глупо всміхаючись, цідив Цвях. — А хто знає, може я тут більше право маю, як ти?
— У болоті, в синім озері, певно, більше право маєш, ти ледарю, ти котюго! — сварилася Гапка, не покидаючи своєї роботи, та при тім раз-у-раз пильно позираючи на Цвяха, котрий, як говориться, „мав не-руш у руках“, любив потягнути все, що лежало без догляду. Гапчина сварка йому зовсім не дошкуляла. Він сів на лавці, все однаково всміхаючись, і водив довкола своїми котячими очима.
— Ге, ге, ге! В болоті! Ой, брешеш, Гапко! Тут моє право! Тут моя вітцівщина! Аджеж признай сама, чи я не правдивіший дідич оцього
