— Ге, ге, ге! — сміявся Цвях. — Я її видів здалека, як від тебе йшла, несла каву свому давньому любасові[1]! А покарав їх бог обоє, але ще їх тяжче покарає за мою кривду! Іде і щось собі під носом воркоче. Певно міркує, кому б цієї ночі кров виссати з серця. Адже ти знаєш, Гапко, що вона чужою кров'ю живе.
— Та йди геть, поганий язиче! — накинулася на нього Гапка. — Ще пані прийде та почує, що ти тут говориш…
— А ти, собача душе, боїшся і слухати правди! Ні, не піду, не вступлюся, хіба даш[2] отих кільканадцять бульб[3].
І Цвях, зупинившися раптом коло шаплика з картоплями, почав швидко обома жменями хапати картоплі й ховати їх поза обидві пазухи.
— Ого! Я так і знала, що ти пасеш тими поганими очима, щоб що потягнути. Геть від картоплі, погана маро, геть!
І вона кинулася на Цвяха й почала видирати йому картоплю з рук і з-за пазухи.
— Алеж, Гапко, Гапцуню! Бійся Бога! У мене жінка й діти… нині неділя… плачуть… нема що раз у рот укласти…
— Бо ти все пропив, собако!
— Бігме, що нема що раз укусити! — лебедів Цвях, шарпаючися з Гапкою й не пускаючи нахапаних картопель. — А в вас прецінь багато є…
— Щоб тобі так багато віку було! — кричала Гапка, та все таки згадка про голодну жінку й дітей Цвяхових зворушила трохи її
