Przed oczy twoje, panie,
Winy nasze składamy,
A karanie,
Które za nie odbieramy,
Wyrównywamy.
Kiedy nas karzesz,
Prosimy cie, abys sie zmiłował,
A gdy sie zmiłujesz,
Pobudzamy cie znowu,
Abys nam nie folgował[1].
Вийшовши з кухні, пані Олімпія звільна й обережно, з тацею в руках, пішла до нової офіцини, того невеличкого прибудівку, що врізувався в сад своїми білими стінами. А йдучи, вона пильно озирала все довкола, так пильно, немов би хотіла й найменшу дрібницю заховати в пам'яті.
Нова офіцина — це був невеличкий партеровий будиночок, мурований і критий ґонтами, притулений безпосередньо до тієї частини офіцини, в котрій містилася кухня. В тім будиночку були дві половині, розділені невеличкими сіньми; в кожній половині був один обширніший покій із двома вікнами в сад і одна кухня, з одним вікном на подвір'я. Одна половина тепер стояла порожня; тільки раз або два рази до року в ній пробував хто-
- ↑ Перед твої очі, Господи, складаємо наші провини, а кару, що за них одержуємо, приймаємо. Як нас караєш — ми просимо тебе, щоб ти над нами милосердився, а як змилосердишся, ми знов тебе спонукуємо, щоб ти не потурав нам.
