докори та неприємности? Ви сто раз більше мали б право робити їх мені.
— І нащо? — поквапно перебив її о. Нестор. — Аджеж я хилюсь… хилюсь уже… — Він урвав, щоб не згадати про гріб, смерть і тим подібні речі, котрих на ділі боявся якимось диким, забобонним страхом, і тільки по хвилині, зітхнувши, додав: — Я молюсь… молюсь за себе й вас і за всіх… за всіх…
— Свята душа ви, пан-отче! — говорила далі пані Олімпія з таким виразом, котрий аж надто ясно говорив, що її думки далекі були від усяких святих тем. — Ох, як гаряче й я іноді молюсь! — додала, завертаючи набожно очі й зітхаючи зо глибини грудей. — Одна тільки молитва і скріпляє мене. Якби не вона, здається, іноді б руку на себе саму наложила.
— Ах, хай Бог боронить! — скрикнув о. Нестор. — Що це вельможна пані говорять! Хіба можна про таке думати?
— Видно, що можна, коли думається. І навіть мимоволі на ум іде. Аджеж знаю, що це гріх! Та що ж, коли горе моє! Горе, мов повінь, оточує мене з усіх боків, грозить залити мене з головою.
— Але яке ж це горе? — запитав, трохи нахмурившись, о. Нестор, докінчуючи пити каву. Він потрохи вже й догадувався, куди гне ясна пані зі своєю розмовою і, видимо, не рад був такому поворотові. Та пані Олімпія не вважала на той вираз неохоти, що пробіг по лиці о. Нестора.
— Хіба вам не знане моє горе? Все воно одно, та все більшає. Аджеж знаєте! — додала, понижуючи голос. — Адась знову програв півтори тисячі в карти.
