через те, що о. Нестор жив у дворі й, як мовиться, „мав плечі“ у коляторки[1]. Правда, о. Крайник досі не потребував протекції о. Нестора й духом чув, що на випадок потреби о. Нестор не дуже квапився б йому допомогти, та все таки він волів заховувати хоч про око людське приязні відносини до свого попередника, знаючи, що той, бодай коли-не-коли, виручить його в церкві, а хто зна, може коли допоможе й де в чім іншім.
Уже була майже восьма година, коли о. Нестор ледве-не-ледве дочитав утреню. О. Крайник, не чекаючи, поки він усе скінчить, убрався в фелон і став у царських вратах до мировання; ця функція несла певний, хоч і невеличкий дохід, і тут парох не давав другому виручуватися. Крім того, в о. Нестора дуже вже тряслися руки, щоб він міг братися за це утяжливе діло. Він і так, утомлений цілогодинною стоянкою при вівтарі, вийшовши в захристію, як був у фелоні й єпитрахилі, так і сів на м'якому, шкурою оббитому кріслі й довгу хвилю кашляв та важко віддихав, поки Деменюк, повертаючи та нахиляючи його, як автомата, знімав з нього богослужні ризи.
— Га, га, старість не радість! — воркотів о. Нестор, важко хитаючи головою. — Не служать ноги… ані груди… ні! А про те слово Боже… святе officium[2]… Ні, ніколи не згоджуся на те, щоб отак питлювати, як ті наші молоді.
Цей докір, хоч загально сказаний, відносився без сумніву й до о. Крайника, котрий, по скінченім мированню ставши на службу
