у горнилі, скакали искри з-під могучих ударів молотами, скрипіло залізо, гризене пильниками, оберталося точило під дашком, кружляла чарка горілки між веселою, робучою компанією і шли розмови, жарти, оповідання, чергуючись із палкою, енергійною працею. Це справді була зброївня села. Тут виковувались усі оті леміші, зубці до борін, серпи, коси та заступи, що опісля, як піонери людської культури, мали йти в широкі простори піль, риючи, дроблячи, валячи лавою та підгризаючи буйну рослинність людям на пожиток. Тут кувались вози, тачки та теліжки, підковувались коні та людське взуття, щоб тим легше могли поборювати труднощі, які сама земля, самі оті простори кладуть чоловікові при переході з місця на місце. Та й дерева, ліси, каміння, річка й вітер, ніщо не було безпечне перед отим гніздом голосної, шумної, загарливої праці. Тут виковувано сокири й топори, що, вигострені на точилі, блискали смертельною погрозою до того лісу, що ген там далеко на узгір'ю, мов темна хмара, тужливо шумлячи, немов сумуючи заздалегідь над своєю загибіллю, котрої насіння виковувала оця невеличка сільська кузня. Відси йшли у світ пили, сверла та долота, зладжені й вигострені на те, щоб різати, лупати, вертіти та довбати зрубані трупи лісових велетнів, немов розжовувати їх залізними зубами людям на пожиток. Відси вийшли ті знаряди, що он там геть-геть унизу, за фільварком, де річка Торівка широким півокругом опоясує узгір'я, поклали поперек неї могучу греблю, зробили чималий став, побудували млин та запрягли оту саму річку, як другого сліпого Самсона, щоб задармо обертала його колеса. І вітрові грозила
