темнотою та деморалізацією, чули в тім чоловіці живу течію власної думки, сильного характеру й живої, своєрідної поезії, котрим усяка жива душа мусить спочувати та радуватися, як молода рослина ясному та теплому сонцю весняному.
О. Нестор добре знав коваля Гердера ще з часів його молодости, та не любив його. Зачерствілій хорій душі старого пан-отця було не до поезії здорових, хлопських натур. Він бачив у Гердері тільки одно — вільнодумця та єретика, та й то ще впертого, непоправного й войовничо настроєного, а тим подвійно небезпечного. І, справді, найлюбішим полем думок, міркувань та мрій коваля Гердера, а при тім полем, на котрім із усею силою проявлялася його войовнича натура, було поле релігії, церковщини, відносини попівства до народу. Хоча шкільна його освіта була дуже маленька, то все таки він власною працею, читанням книжок і розмовами з різними людьми дійшов до таких думок, що геть-геть вибігали поза ті тісні рямці, в яких у нас немов би приписано, немов би Богом самим установлено обертатися мужицькому розумові. Він виробив собі певний критицизм — спокійний, не визиваючий, та при тім і нетрусливий та неуступчивий. Зі своїми єретичними поглядами він не ховався ані перед мужиками в кузні, чи на ярмарку, ані перед самими попами. Правда, він так само критично відносився й до інших верствів та установ суспільних, загалом до всіх тих, котрих називав „дармоїдами“. І коли отак не раз у кузні, гримаючи могучим молотом об розпалене залізо, подразнений оповіданнями людей про різнородні кривди та утиски, коваль Гердер почне було зразу злегка,
