думав і що чув, не дивлячись, як це кому сподобається. І тепер він виливав із душі те, що в ній давно вже було накипіло, зовсім не зважаючи, яке це вражіння робить на о. Нестора.
— Ей, ковалю! Іване! Чи ти не боїшся Бога? — роздався нараз за його плечима лагідний, докірливий голос. — І як ти можеш таке говорити? Ади[1]!
Це був Деменюк, котрий, почувши в саду розмову о. Нестора з ковалем, наблизився помалу й мимоволі підслухав останню промову Гердера. Зимний жах пройняв старого церковника, і він ледве осмілився поглянути на о. Нестора. Той сидів на лавці зовсім згорблений, похнюплений, немов прибитий. Капелюх і палиця давно випали йому з рук, у котрих тепер він судорожно мняв кратковану перкалеву хустку від носа. Уста його раз-у-раз порушувалися, зморшки на лиці й під очима зробилися якісь глибші, попідбігали синцями, а зі старечих очей котилися гіркі, грубі сльози й, побігши по крутих заломах зморшків, падали на коліна. З грудей його від часу до часу роздавалося важке, мов дитяче, хлипання, перериване сухим кашлем.
— Єґомость? Господи Боже мій! — скрикнув Деменюк, кидаючися до о. Нестора. — Що вам таке? Ви щось недужі? А я, дурний, там забалакався!..
— Нічого, нічого, Гнате, — ледве чутно прошептав о. Нестор, хусткою поспішно обтираючи сльози з лиця. — Слухайте, ковалю! Подайте мені руку! — додав він, силуючись устати з лавки.
- ↑ Ади — скорочене: а диви!
