сповненням духовного обов'язку? А тим часом народ у селі темний, зопсуття страшенне, нужда, ворогування…
— Ей, пан-отче! І перед вами були священики й обік вас є, а всі оті сумні речі всюди є між народом, і ніхто собі з-за них не робить гризоти!
— Погубили сумління! — в важкій задумі сказав о. Нестор — Еге! Бачу це добре! І в мене його не було, довгі літа не було. Аж оце тепер, перед смертю, Бог мені його вертає… на мою муку та, може, й на добро. Аджеж мій обов'язок зовсім не такої роботи вимагав, як я робив!
— Один чоловік, отче Нестор, аби й що робив, усе таки всієї біди та темноти з села не вижене.
— Але треба було хоч зачати. Треба було… Знаєте, пані, що мене найгірше мучить? Адже я навмисно, штучно погасив у собі полум'я через дурну, дитячу примху!
— А, дякую за комплімент! — з меланхолійним усміхом сказала пані Олімпія. — Значить, я була для вас дурною примхою!
— Звісно, що так! Авжеж! Я, простий попович, без становища, і міг думати, що ви, князівська дочка, полюбите мене, будете моєю! Ну, хіба ж це не божевілля? А коли мені не вдалося, то я, замість наложити руку на своє життя, замість повіситися або втопитися, наложив руку на своє серце, відрізав себе від людей, від світу, від усякого живого діла! А що з того вийшло? Ворог людського роду, сатана, ні на що так пильно не чатує, як на такі власне душі. Коли в моїй погасло те оживливе полум'я, він підсунув порохно, що світить гніючи, мамону, до котрої прив'язалася
