на спадок по мені не гостріть собі зуби! Ніколи його не побачите!
— Побачимо, як воно буде! — промовила пані Олімпія, що ввесь час тої розмови між Адасем і о. Нестором сиділа при вікні, обернена до них плечима, а тепер знов обернулася лицем до о. Нестора.
Хвилину тривала понура мовчанка. Навіть Адась почув, що ціла та розмова була якась огидна, і перестав усміхатися. Шкаралуща чемної подоби, в котру ті троє людей досі старанно заховували свої властиві чуття, тепер, не знати для чого, раптом розскочилась, обпала й щезла, і таємна досі ненависть, зажерливість та цинічна жадоба вживання чужим коштом виступила наверх. Серце о. Нестора ще щільніше замкнулося перед тими людьми, а заразом перший раз тепер у глибині його душі заворушилося те чуття, яке проймає подорожнього, що, мандруючи пустою лісовою стежкою, нараз попаде в середину вовчої тічки.
Та він потрохи злякався й себе самого. Аджеж ті жорстокі, брутальні тони, що вирвавалися з його грудей при наляганнях пані й її сина, чи ж вони не були відгомоном його прив'язання до тих марних грошей, до тієї непожиточної для нього мамони, а ненависти до живих людей, близьких йому, зв'язаних із ним — нехай що тільки гріховними зв'язками? Тепер після цієї розмови зв'язки ті порвані, дальше супокійне життя його в цьому домі неможливе — це він ясно бачив, і знов почував холодну тривогу дитини, котра серед ночі найдеться сама в густім лісі. Куди тепер подітися? До кого вдатися? Кому повірити себе й той нещасний свій капітал, що чим далі, тим більше
