— Що там таке сталося, Йосипе? — запитав Деменюк, обертаючися до Гадини. — Чого це пані так на тебе розкричалася?
— Видно, що мене дуже любить, — сміючись, сказав Гадина, вишкрябуючи ложкою миску від супу.
— Ну, але ти її, видно, ще ліпше любиш, — доповів садівник. — Ми вже тільки слухали: ти їй слово, а вона тобі десять, ти щораз тихіше, а вона щораз голосніше.
— Ну, так! Я все з процентом плачу, — не без гордости сказав Гадина, забираючись до картоплі.
Картопля була в лушпині, її треба було теребити, і це розгнівало його.
— Гапонько, матінко! — промовив він щиро, обертаючись до Гапки.
— А що тобі, небоже? відповіла та також лагідно, впадаючи в його тон.
— Дай тобі Боже, щоб з тебе так ті ангели з ріжками по смерті шкуру лупили, як ми тепер оту святу бульбицю мусимо при обіді лупити!
Загальний регіт був відповіддю на це побожне бажання.
— Ах, ти чортівське плем'я! — скрикнула Гапка, — та за що ж ти мене так тяженько кленеш?
— Тяженько? Я хотів як найделікатніше. А то за те, що нам отаку бульбицю в мундурі подаєш.
— Непотрібе, ти! — напустилася на нього Гапка, замахуючись здоровенною варехою.[1] — Адже як тебе заїду по гамалику[2], то світу
