— Параско! — кликнув він ізтиха у слід за нею, та вона вже була далеко. Маркітний[1] сам на себе й на неї, Гадина хвилинку постояв, подумав, а далі поліз на підрю[2] і, прогорнувши собі в сіні вигідне леговище, ліг спати.
Тим часом Адась, виїхавши від матері, погнав долі селом, туди, куди недовго перед тим вертав о. Нестор по розмові з ковалем Гердером. Розмова з о. Нестором ще трохи млоїла його, мов оскома на зубах, та швидко інші думки прогнали те прикре вражіння. Була це плитка[3], легкодушна й наскріз змислова[4] натура, в котрої фізичні імпульси переважали над духовими, чуття перемагали думку. Дбати про далеке будуче, укладати якісь хитрі пляни — не було його ділом: він ловив момент, не дбаючи про те, що той момент сплодить і до якого кінця доведе. Життя було для нього тільки сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші було цілим змістом його змагань і заходів.
Порівнявшися з обістям коваля Гердера, він почав їхати помаліше і просто брами три рази голосно луснув батогом. На подвір'ю загавкали пси, але з людей ніхто не обізвався, ніхто не виглянув на те лускання. Трохи маркітний, Адась поїхав дальше. Перед ним розкрилося широке, безмежне поле, і його очі побігли по тім полю мов бистрі шуліки, шукаючи добичі. Он там серед високого жита, що це таке мріє-похитується, червоне та повне?
