— Любий мій! Дорогий! Гарний! Квітко моя! Раю мій! — шептала Маланка, не перестаючи його цілувати. — Я так і знала, що ти сам їхатимеш, надіялась тебе!
— Їдь зо мною на фільварок! — мовив Адась, обнімаючи її одною рукою й цілуючи її гарячі, малинові уста.
— Добре! — промовила радісно дівчина, але зараз посумніла й додала: — Але хіба тільки на коротку хвилинку.
— Чому? Адже нині неділя.
— Все одно, роботи багато.
— Е, плюнь ти на роботу! Дадуть собі ради й без тебе.
— Ні, любий мій! Я слуга. А до того ще… знаєш? Вони пильнують мене. Батько заказав гостро, щоб я з тобою не видалася, а сьогодні приводив навіть старого єґомостя, щоб мене впоминав.
— Ого! — скрикнув Адась.
— Ну, та я пустила йому тумана в очі, сказала, що про тебе й не думаю, ані ти про мене. Та про те коваль і його син готові зараз вихопитись, куди я пішла, хоч я випросилась на часинку до Гапки, тої, що у дворі.
— Не бійся, не похопляться!
Вони їхали ще якийсь час гостинцем, а потім звернули на польову дорогу, що вела до фільварку. На полі не було ані живої душі, тільки збіжжя, що дозрівали, шуміли й хвилювались у легкім вітрі, та де-де пасмуга конюшини наповнювала повітря медовим запахом.
— Ну, годі! — скрикнула нараз Маланка й легко, ледве чутно зіскочила з повозки. — Далі я не поїду. Тут уже близько фільварок. Міг би мене хто побачити з тобою.
