його лепетання, а потім знов перебила його мову.
Ну, досить цього, отче Нестор! Досить! Подайте мені руку! Забудьмо це! Я не така зла, як ви про мене думаєте. Але й ви мусите викинути з душі всякі упередження до мене! Ну, де ж це хто бачив, щоб так зо мною поступати, а?
О. Нестор якось знехотя, вагуючись, подав їй свою руку, котру вона м'яко стиснула, й, не випускаючи зі своєї руки, говорила далі:
— Значить, між нами згода? Чи як? Зістаєтесь у мене, бодай доки вам не винайду теплого кутка у Львові… Ну, проясніть же чоло! Перестаньте хмуритись! Сядьте ось тут коло мене!
І пані Олімпія посадила його майже насилу на кріслі коло себе і знов узяла його руку у свою долоню.
— Господи, і отак подумати, що така доля чекала нас обоє! Га, отче? Якби нам хто був це пророкував тоді, коли ми… тямите… перший раз цілувалися з вами там, в імпровізованій школі в офіцині мого тата! Або тоді, коли я заховалась у корчах жасміну, а ви в задумі йшли доріжкою, а я вискочила й кинулась вам на рамена, й затулила очі, й перелякала вас, а потім мусіла поцілуями знов приводити до притомности! Чи тямите це все? Правда, нині, згадуючи про ті золоті хвилі, здається, що це якісь повісті з тисячі й одної ночі, якісь відомості з іншого світу, яснішого, чистішого, кращого, ніж наш!
— І пощо… пощо ясна пані це згадують — ледве прошептав о. Нестор, злегка видобувши від неї свою руку й закриваючи лице долонями. — Обоє ми грішили… Своєю любов'ю
