на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але влади батько мій не має ніякої і не жадає її.
Очі Максимові блищали огнями гордости й подиву, коли говорив про свого батька. Тугар Вовк при його словах у задумі похилив голову; зате Мирослава дивилася на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слів, вона чула, що його батько стається для неї таким близьким, таким мов рідним чоловіком, немов вона вік жила під його батьківською опікою.
Але Тугар Вовк ставав чимраз більше понурий, чоло його морщилося і очі з виразом давно здержуваного гніву звернулися на Максима.
— То це твій батько бунтує тухольців проти мене і проти князя? — спитав він нараз терпким, різким тоном. Немов болющий дотик, вразили ті слова Мирославу; вона зблідла і позирала то на батька, то на Максима. Але Максим цілком не змішався від тих слів, а відповів спокійно:
— Бунтує громаду, боярине? Ні, це тобі неправду сказано. Вся громада гнівна на тебе за те, що ти присвоюєш собі громадський ліс і полонину, не спитавши навіть громади, чи схоче вона на те пристати, чи ні.
— А так, ще питатися вашої громади! Мені князь дарував той ліс і ту полонину, і мені нівкого більше дозволятися.
— Те самісіньке й говорить громаді мій батько, боярине. Мій батько уцитькує громаду і радить підождати аж до громадського суду, на котрім те діло розбереться.
— Громадського суду! — скрикнув Тугар Вовк. — То я мав би ставати перед тим судом?
