Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/409

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Оце вам, панове, новий примір того, що я говорив, — мовив далі д-р Васонґ. — Це вже тільки такий близький знайомий пані графині, як я, може вам сказати, скільки дійсної абнеґації[1], материнської печаливости і щирости і справді обивательської далекоглядности живе під оцим дахом, уявляється в тім зворушливім образі старого, знемощілого пароха й обивательки, що, шануючи його приязнь до її покійного мужа, бере на себе труд зовсім безкорисно обходити, доглядати й пильнувати його. І, прошу панів, цей образ, крім чисто людського значення, має й іншу, політичну вагу. Адже цей старий, немічний, здитинілий руський[2] піп — чи ж то не вірний образ того руського питання, котре такою важкою раною ятриться в нашім народнім тілі? Дитиняча розумом, капризна, без виховання, без манер, Русь ота все таки має добрі, благородні задатки в душі; при добрій принуці, терпеливості й систематичнім проводі вона може послужити для добра загалу. Та ось тут, панове, на примірі нашої шановної господині ви повинні вчитися, як треба підходити до розв'язки цього дразливого питання. Нехай собі русини капризуються, нехай кидаються, кричать про рівноправність, шумлять про свої ніби то кривди! Ми будьмо розумніші від них, думаймо за них, дбаймо за них, не випускаймо їх зі своєї опіки, не переставаймо робити їм добро, а певно…

Не докінчив. Двері від сальону відчинилися з лоскотом і в них показався о. Нестор — блідий, як стіна, тремтячи, ледве живий зі

  1. Абнеґація — самовідречення.
  2. Тобто український.