бачить перед собою спальню, вбоге ліжко, мізерне стареньке покривало, з-під котрого виглядає сива, стареча голова з розхиленими синюватими губами, навислим над верхньою безвусою губою носом і глибоко запалими очима. Це отець Нестор, пані Олімпія знає це; їй ані раз не страшно, ані не дивно. Вона йде далі, — образ щезає.
— Жаль мені його! Такий був у сні похожий на мого батька!
Хто це сказав? Де це сказано? Не час думати. Млин над річкою. Величезне колесо обертається звільна без туркоту; вода паде, бризкає та розскакується мільйонами перел, але без найменшого шуму. Внизу під греблею широкий ставок — тихий, ясний, глибокий-глибокий. Дно видно, місяць і зорі видно в воді, та поміж зорі лазять чорні раки, по місяцю б'є хвостом велика, лінива риба. А над тою глибиною, на дошці, вбитій одним кінцем у греблю, сидить і гойдається якась людина — жінка — дівчина — русалка? Не час думати. Гойдається, — ломить руки, — рве коси на собі, знайоме якесь лице, та хто це? От-от пізнає, от-от, ще лиш раз глянути! Та ні, образ розпливається, блідне, щезає…
Ось чути шум кроків. Липовою алеєю йде звільна якась темна, жіноча постать. Нараз зупинилася, стрепенулася, христиться й починає непевним та доволі різким голосом співати:
Gwiazdo morza, któras Pana
Mlekiem swojem karmila,
Tys smierci szczep, który szczepil
Adam w raju, skruszyla![1]
- ↑ Зоре моря, ти, що годувала Господа своїм молоком, ти знищила дерево смерти, яке защепив у раї Адам.
