тільки тепер почула страшенний холод у всім тілі, почула приплив смертельної тривоги в серці й, затуливши лице руками, зверещала, як перелякана дитина, а потім, мов безумна, кинулась тікати. Сама не знаючи, як і куди, вона по кількох скоках вирвалася з темряви саду, вдарилася о штахети, а потім, допавшись до хвіртки, відчинила її і вискочила на чисте поле, вся тремтячи й важко дишучи, так само, як тоді, коли ніччю, напівзомліла, вирвалася з пожару, що під собою похоронив трупа її чоловіка.
— Боже, це мама! — почула вона голос тут же обік себе. — А мамі що таке? Чого мама так скричала? Чи що страшне сталося?
Вона стояла німа, без тями, важко дишучи, безвладна, немов розбита. Тільки по хвилині озирнулася.
Перед нею стояв Адась, зачудованими очима вдивляючись у матір. А коли побачив, що вона пізнала його, підійшов до неї і взяв її за руку.
— Мама зовсім перестудилася! У мами лихоманка! — промовив він із тінню докору в голосі.
— Нічого, синку, нічого! — шепнула пані Олімпія, тулячись до нього. — А в тебе що? Чому пішки приходиш? Ти задиханий? Ти біг сюди?
— Це пусте. Ходімо до покою, я все мамі скажу!
І звільна, тихо-тихо крадучись садом, обоє ввійшли в липову алею й по хвилині щезли в її пітьмі.
А над ними високо догоряла на небі вечірня зоря. З річки доносився рехкіт жаб. Попід
