— Чому на мене не чекали? Що це значиться? Відки тут такий непорядок? Ай!
Адась скрикнув це останнє слово, немов би нараз наступив на гостре скло, і воно вбилось йому глибоко в босу ногу… Він побачив свою спальню відчинену, ліжко збентежене, свічку засвічену, крісло перевернене…
— Що тут сталося? Хлопці, говоріть зараз! Що тут було?
— Та… та… та нічого… Що ж би… мало…
Адась прискочив до одного з них, мов у нападі скаженої лютости, вхопив його за груди й, потрясши ним, безсильним зо страху, мов горсткою, крикнув йому над вухом:
— Мерзений! Зараз мені скажи, що тут було, а ні, то смерть твоя!
Лакей, увесь тремтячи й ледве видушуючи з горла слово по слову, оповів коротко, що сталося. Оповідання це неначе сокирою підтяло Адася.
— Ідіть спати! — сказав він лакеям, а сам по їх відході замкнув за ними двері. Потім сів при столі на фотелю, де ще недавно сидів пан Альфонс. Сів і впер очі у світло лямпи, прислонене рожевим абажуром. Тонучи поглядом у тій світло-рожевій плямі, він сидів без думки, без руху, але й без сну, аж поки пляма не почала бліднути-бліднути, поки літнє сонце золотим колесом не викотилося з пурпурової мряки й не зазирнуло крізь вікно до його покою.
