хенько поповзла далі, мов гадюка, пробираючись крізь корчі й високі лопухи. Виповзши зі саду, чорна поява випрямилася, відідхнула, стрепенулася, щоб стрясти зі себе грубі краплі роси, що понависали в неї на волоссю, на лиці, на руках і на одежі, і бігцем пустилася далі стежкою поперек сіножаті. Одним духом перебігла аж до містка, перекиненого через торецьку річку, та тут зупинилася, вийняла з-під поли свого вбрання якийсь збиток чорного шмаття, напомацки найшла коло містка здоровий камінь, вложила його в середину того звитка й, міцно скрутивши звиток, замахнулася, щоб кинути його в воду. Та ні! Вона, мабуть, пригадала собі, що коло моста вода мілка, і, подумавши хвилинку, пустилася бігти вниз попри річку, бродячи по пояс у високій мокрій траві. Пробігши так зо двісті кроків аж до місця, де річка закручувалася й творила глибоку, корчами оброслу калабаню, нічна поява швидко вкинула там свій пакунок і щодуху побігла далі. Бігла якийсь час долі річкою, потім перескочила її в вузькому місці і скрутила під гору до фільварку, на ниву, засаджену картоплею. Якийсь час вона бігла бороздою, потім зупинилася, присіла, слухала. Що це таке? Серед ниви немов щось ворушиться? Чи то дикий кабан картоплю риє? Та ні, дикий кабан був би чорний, а це біле. Нічна поява почала тихо, помалу сунутись далі. Друга біла поява випростувалась на хвильку, це була жінка, селянка, з мотикою в руці.
— Бестія! — буркнула чорна поява. — Ось де зайшла картоплю красти.
Та чорна поява не кинулась на злодійку, не гукала, не полохала її, але тихесенько,
