виліз. Але то байка. То пусте. А от що я тепер бачив, ой, Господи, жінко! Що я тепер бачив!..
Він уже переліз був через перелаз. Згадавши про те, що він бачив перед хвилею, він увесь затремтів, скулився і притулився до жінки, мов перепуджена дитина. Голос його, перед хвилею мало що не крикливий, тепер знизився до ледве чутного шепту.
— Ну, що ти таке бачив? Чого трясешся?
— Ой, жінко! Страшно подумати! Ходім до хати, я тут не можу…
— Та що таке? Говори бо!
— Ні, ні, ні! Ходім до хати. Знаєш, я був у дворі…
— Все тебе чогось до двору носить! Ей, чоловіче, чоловіче! Напитаєш ти собі знов якоїсь біди в тім дворі!..
— Та ні, ти лишень послухай! Адже я таке бачив!.. Господи, та ти б на місці вмерла, якби ти таке побачила. Ще досі дрож по мені проходить, як про це погадаю. Ходім, ходім до хати! Живо, щоб нас тут хто не побачив!
І Цвях шугнув передом, а за ним поспішала його жінка, раз-у-раз христячися та шепчучи молитву.
Хата Цвяхів стояла на кінці довгого й вузького, як кишка, городу, в котрім були всього чотири широкі грядки. Хата була старенька, під соломою, занедбана й давно небілена. Перед нею від гостинця стояли дві головаті та дупленасті верби, що служили заразом за стовпи, до котрих прикріплені були ворота. В хаті не світилося. Діти спали. Цвях і Цвяшиха посідали на призьбі.
— Ну, говори, що там таке ти бачив? — запитала Марта.
